Уривок з книги:

... Про те, що я відправляюся в ДАП, знали лише двоє моїх найближчих друзів, на найгірший випадок. Щоб знали, де шукати кінці. Близьким сказав, що буду на навчаннях, тож дзвонитиму сам, якщо буде така можливість. З терміналу надсилав SMS-ки , що все добре. Дзвонити не наважувався, бо якщо під час розмови прилетить "кабан" - матимеш, що розповідати. 

 Та жіночі передчуття - то така сама реальність, як і приліт того довбаного "кабана". В той самий фатальний день, коли я після вибуху впав на смердючу бетонну підлогу терміналу, дружина сиділа за святковим столом на дні народження двоюрідної сестри. На запитання родичів, де я зараз, вона відповіла:"Сказав, що на навчаннях, а я чомусь впевнена, що він в Аеропорту".

 А вночі я прийшов до неї уві сні, прощатися. Вона міцно обіймала мене і благала не йти. Хто зна, може, тому й не пішов назавжди...

 Дзвінок з Дніпра наздогнав її в маршрутці, по дорозі на роботу. Якщо я і припускав, що зі мною щось може трапитись, то чомусь саме такий зловісний дзвінок був єдиною і найгіршою уявою мого збудженого мозку. Про це я думав, дивлячись на першого в моєму житті "200"-го , що лежав на броні БТР в посадці десь під Маріком (Маріуполь). Для своїх рідних він був ще живий. Відлік до того страшного дзвінка вже пішов на години. Безжально та невблаганно він розірве чиєсь буденне життя на ці огидні "до" і "після"...

 Далі заходить син. У свої двадцять він, іншого випадку, дуже соромився б своїх сліз. Та не зараз. Нахиляючись, щоб поцілувати, крізь сльози каже:

 - Татку, я тебе дуже люблю і пишаюсь тобою.

- Все добре , синку. Я живий.

 Йдучи до ЗСУ, я налаштовував його, що це війна, і на ній може статися все. 

- Якщо зі мною щось трапиться, ти за старшого. Маєш піклуватися про маму та сестру.

 Сашко, звісно, уважно, по-дорослому мене слухав, але не надто розумів, що то таке війна і що зі мною щось може трапитись. Ну , власне, я теж. Говорячи йому то всьо, я трохи відчував себе актором театру. Якось воно все нереальним здавалося.

 Як я потім взнав, Лєна-психолог трохи привела його до тями, перш ніж пустити до мене. Син не міг наважитись побачити мене скаліченого та безпорадного. Дочку побачив тижні за три - щоб оговтатись, їй знадобилося трохи більше часу. Навіть через півроку, зайшовши до кімнати та побачивши мої протези, вона починала плакати. Надто вразлива та "тонкосльоза" вона в мене. Що поробиш.

  Слідом зайшла Лєна, тільки вже рідна сестра. Незважаючи на вологі очі, вона, здається, трималася краще за всіх. Ще з дитинства сестра завжди давала мені фору у самовладанні. Поки всі мої приходили до тями, дізнавшись, що найближчим часом я відправлюся на Донбас, сестра взялася за мою екіпіровку. За кілька годин до завантаження мені передали новенькі тактичні рукавички, наколінники та протиуламкові окуляри, придбані нею в компанії з подругою та моїм товаришем. Шкода, що всі свої лахи я посіяв у ДАПі , разом з руками. Щоправда, рукавички мені вже точно ні до чого. З цієї хвилини і для них, моїх рідних, з затримкою на пів доби пішов новий відлік життя - життя після 16:30. Впевнений, що їм було набагато важче. Хоча б тому, що мені поки що регулярно "вливають" якесь оптимістично-наркотичне лайно, а вони ж мають сприйняти нову реальність самотужки. Безкінечні , в'язкі лікарняні тижні. Відмінність лише у кольорі стін палат різних медичних закладів. Незабаром до моєї  "команди рятівників" приєдналась і двоюрідна сестра Тетяна, що дозволило проводити ротації серед особового складу. Лікарня, якою б привітною вона не була, - не найкраще притулисько....

Книга "Життя після 16:30. Сім років потому", автор Олександр Терещенко

250,00₴Ціна
  • Олександр Терещенко