"За рогом смерті. Обмін" - художня книга Василя Тибеля про російсько-українську війну. Події роману відбуваються у 2016-2018 роках. У центрі розповіді - обмін військовополоненими, якого чекає мати Ганна, що три роки сподівається на визволення сина Анатолія із полону. Чекає і Леся, яка має повернутися до свого коханого - одного із командирів терористичної самопроголошеної республіки. Але до Луганська прибуває загін ГРУ під командуванням майора ФСБ, щоб не допустити цього обміну.
  Гостросюжетна розповідь тримає читача в напрузі до останньої сторінки. Критичні ситуації проявляють в героях їхню справжню сутність і змушують до переосмислення багатьох речей. Хто побував там, за рогом смерті, вчиться по-справжньому цінувати життя і брати на себе відповідальність. Це історія про випробування, які кидає на долю людини війна, про справжню дружбу і кохання, про надію на майбутнє, яка доводить, що всі страждання не були марними. 
Уривок з книги:
"... - Перестань соплити! Думаєш, одному тобі погано? А Кремінь - він діабетик, і де тут ліки? Знаєш, як мучиться? Коли упав у кому, ми просимо хоч грудочку цукру під язик, а йому в яму кинули пляшку олії. А Вчитель? Його сина скинули в шахту просто за так, для розваги, на очах у батька. І всі вони живуть із цим, хочуть вижити, щоб помститися. Чи хоч би розповісти про це пекло. Щоб інші, сильніші, могли за нас помститися. Ні, ми маємо боротися, поки хоч одна жилка пульсуватиме на цьому тілі! Якщо навіть ти зіскочиш із цього сраного потягу життя й купиш собі квиток до раю, інші мучитимуться тут у  пеклі замість тебе. Думаєш, твій гоблін візьметься за розум і піде через тебе в монастир спокутувати гріхи? Ні, він вибере собі іншу жертву, тому ми маємо боротися.
  - Як? Скажи, навчи! - через сльози викрикнув Анатолій.
  - Тихіше! - хтось із полонених цикнув на них із кутка.
  - Серед нас є слабодухі, а є й підлі, які за шкварку в баланді продадуть і свого дядька, але є й тверді хлопці. Я тебе познайомлю із ними. Й найпершим нашим завданням буде ліквідація цього звіра. Я все розумію, Толю, тому й не осуджую, ти боровся, як міг. 
  Анатолій вдячно потиснув простягнуту руку. Його вже відпустило, лише хвилі розпачу ще лихоманили тіло.
  До них підсунувся геть сивий чоловік. Його колись козацькі вуса зрослися із сивою бородою й висіли обсмоктаними шнурками. 
  - Слухай, Остапе, ти все про гоблінів говориш. Я розумію, що то ордловці, але в дійсності хто вони?
  - Ах ти сива голова. Не дивився "Володаря перснів"?
  - Та не довелося.
  - Тоді книги треба було читати! Бачиш, ми мало читали, погано вчили свою історію, тому й знову пустили дракона на свою землю. А гобліни - то народ такий, який повністю втратив все людське й служить темному чаклуну, демону. Хочеш, я дам тобі почитати Толкіна?
  - А звідки ти взяв стільки книг?
  - То я випросив, бо на підпалку приготували. Казав, що відпрацюю.
  - А в мене навіть зламаного олівця відібрали, яким я позначки робив, щоб не втратити лік днів.
  - Нічого, ми виберемося звідси. А для цього маємо боротися. Тому, Старий, треба твоєї допомоги. На завтра я задумав одну справу. Тут або пан, або пропав. Треба виручити хлопця, а то вже руки на себе хоче накласти. Ти зі мною?
  - Звісно, мені ж нічого втрачати. Мене тільки й тримає на цьому світі, Що віра в помсту.
  - Дякую, друже! - Остап міцно потиснув побратиму руку. - А зараз спати. Деталі завтра, по дорозі на роботу.
                                                 ПОМСТА
                      (Донецьк, околиця, 25 серпня 2018 р.)
 Удалині над мегаполісом висів смог. Ніби розколочена руда фарба в діжці з в'язкою рідиною, він розтягувався, скручувався спіраллю, виснув шарами над далеким, принишклим містом. Містом, яке причаїлося, завмерло в тривозі, в очікуванні найгіршого. Колись мирне, квітуче, хай навіть притрушене вугільним пилом, тепер воно сіріло, здається, тиснулося до землі, тануло й ховалося в присмерках, освічених загравами від розривів далеких "Градів". Зі степу на місто тягло горілим, до нудоти нестерпно смерділо паленим. І в тому смороді вгадувалася не тільки підпалена вибухами стерня. Анатолію згадався підбитий БТР з обгорілими до невпізнання тілами біля випалених коліс. Запах душив, тиснув на горло. Толя аж закашлявся, коли ніздрі вловили той дух, він озирнувся довкола. Військовополоненого пройняв страх, охопив неспокій, спиною пройшли дрижаки. Якщо в них не вдасться задумане, тоді, можливо, і їхні тіла теж горітимуть десь у канаві, на узбіччі. Вони з Остапом, здається, спланували все..."