«Хто ти такий?» – час від часу запитує малолітнього Тимофія його контужений далекою війною ворог і друг, мучитель і наставник Фелікс. «Хто я такий?» – запитує себе наприкінці роману майже дорослий автобіографічний Тимофій. Шлях від першого питання до другого є неминучим для героя будь-якого роману виховання. У випадку Артема Чеха – виховання в тіні відразливого досвіду чужої війни, що раптом виявляється моральною і фізичною підготовкою до власної, хоча якраз її ми у цьому романі не знайдемо. Але, можливо, знайдемо всі ті дитячо-юнацькі ініціації, крізь які нам самим довелося продиратися до зовсім не такого, як очікувалося, дорослого життя.
  Уривок з книги:
  - Жити буде, - сказав Фклікс. - Дай впаду.
Малий підвівся, звільняючи йому ліжко.
  - А цей? - Тимофій кивнув на тіло з розмазаним, наче з пластиліну, обличчям.
  - А хєр з ним. Хай валяється.
Тимофій переступив через тіло, напився води й подався до виходу. Боліла шия, нило плече, шуміло у вухах, мовби хтось поруч приймав душ.
  Вранці Тимофій прокинувся раніше за бабусю, змучений нічною спекою, з рожевими смужками від подушки вздовж щоки. Вибрів із будинку, мляво заповз на кухню. За столом бадьоро сидів Фелікс, доїдав, чавкаючи й прицмакуючи, вчорашню картоплю. Пахло брудним одягом і перетравленим алкоголем. Нестора не було.
  - А де Нестор Іванович? - запитав малий.
  - Для тебе він Олександр Юрійович. Додому пішов. 
  - Він зміг встати? Олександр Юрійович.
  - Він зміг допити, - Фелікс кивком указав на порожню пляшку. - Ти як?
  - Шия болить, - зізнався Тимофій. - І плече.
  - Спершу думав засадити йому ніж між лопаток. То й добре...
 Він замовк, закинув до рота останню суху картоплину. З набитим ротом підкурив. Теж останню виловив із пачки. 
  - Що добре? - спитав Тимофій.
  - Що не засадив, - прошамкав Фелікс, дожовуючи. Проковтнув. - А то прикопували б десь Нестора. Де у вас тут прикопують ад'ютантів?
  - За сараєм.
Фелікс хмикнув.
  - Він говорив, що пропив твій велосипед.
  - І що?
  - І нічого, пропив. Як усе в своєму житті.
  - Ясно, - зітхнув Тимофій, витираючи обличчя після вмивання.
  Він глянув на місце, де вчора вночі лежав Нестор. Дощатою підлогою стелився мокрий слід: Певно, Фелікс витирав кров ганчіркою. Перехопивши погляд Тимофія, промовив:
  - Бабі ні слова.
  - Та ясно, - погодився Тимофій.
  - Сержант, - урочисто оголосив Фелікс, - я підвищую вас у званні. Відтепер ви корнет!
  - Хто? - скривився Тимофій.
  - Корнет, пся крев! - занервував Фелікс.
  - Так точно, - печально погодився Тимофій і вийшов із кухні.
  Фелікс пішов того ж дня. Після затяжної сварки із Лідою був зім'ятий і сумний. Його не було два дні, а тоді він знову заявився, чорний і неголений, від чого був схожим на старого шкіпера, чиє судно продали за борги адміралтейства. Безрадісна посмішка, навісний погляд, забруднений тільник: кров'ю, їжею, травою, глиною. Став біля хвіртки й дивився на малого і на Ліду, не проронивши ані звуку. Потім розвернувся й так само мовчки пішов.
  - Придурошний, - прокоментувала Ліда.