Загадковий психіатр на ім’я Ґаустін відкриває клініку, у якій успішно лікує пацієнтів із хворобою Альцгаймера, повертаючи їх у щасливі часи їхнього минулого. Хто цей Ґаустін — реальна постать, «альтереґо» оповідача чи привид, що заблукав між часами? Ми не знаємо. Зате знаємо інше: невдовзі його людинолюбна ідея призведе до низки масштабних і непередбачуваних подій на цілому європейському континенті. «Часосховище» — нагороджений міжнародною Букерівською премією роман одного з найяскравіших сучасних болгарських письменників Ґеорґі Ґосподінова — це пронизлива, вигадлива й напружена оповідь про старіння і проживання власної скінченності, про невловність часу й темний, демонічний бік ностальгії за минулим.
 Уривок з книги:
  ... Плакати на стінах цієї дитячої кімнати теж були дещо іншими. Замість вирізаної з якоїсь газети команди "Левський" сезону 1976/77, як то було в моїй кімнаті, тут висіла команда "Ajax" сезону 1967/68. Величезний блискучий плакат з автографом - ах! - самого Йоганна Кройфа, ідола мого батька, а отже, і мого. Я був Кройфом, а брат - Бекенбауером.
  Ще в мене на стіні був "The Beatles" - мій найцінніший західний здобуток, який я виміняв в однокласника, сина далекобійника, на п'ятнадцять скляних кульок - "сльозинок" і трьох "серійчиків". Хлопчик із дзеркального західного світу мав стіну із хаосом плакатів, які розповідали цілий роман про його дозрівання. Були тут Бетмен і Супермен, відсутні герої мого східного дитинства (замість них у мене були Марко-королевич і Вінету), "Sgt. Pepper", чорно-біле фото схожої на лоліту молодої Бріджит Бардо, що красувалася в купальнику і з розпущеним волоссям у якомусь із фільмів Родже Вадіма; ще якісь три класні дівки, мабуть, плейметки з 60-х, нарешті, Боб Ділан з гітарою і у шкірянці. У мене був Висоцький.
"Кімната - явно хлопчача", - зауважив я.
"Є і для дівчаток, якщо тобі більше до вподоби Барбі й Кен. Ходімо."
  Вітальня була просторою і світлою; філодендрон у кутку біля вікна і рогіз у високій вазі перед фотошпалерою знову віднесли мене на кілька десятиліть у минуле. Я згадав, як ми витирали пилюку з листків філодендрона (оце назва!) і фікуса вологою ганчіркою, просоченою пивом. Хтось таке вигадав, і всі вітальні смерділи пивом.
  Але фотошпалери були справжнім одкровенням і справжнім кічем. Завдяки іншому далекобійникові, приятелеві мого батька, навіть ми надбали собі фотошпалеру. Осінній ліс, у якому крізь листя просвічувало сонце. У мого однокласника був на стіні гавайський пляж із дівкою на передньому плані. Тутешня фотошпалера більше скидалася на ту другу: безкінечний пляж і захід сонця над океаном. Що ще можна друкувати на фотошпалерах у Швейцарії? Адже не Матергорн і альпійські вершини!
  А ось і маленька кавдратна скринька телевізора, який непевно стоїть на чотирьох ніжках. Такий самий.
  - "Опера?" - здивовано глянув я на Гаустіна.
  - Ні, "Philips", - відповів він. - Вгадай, хто в кого вкрав.
  І справді, форма й все решта були ідентичними. Наш відділ технічного шпіонажу байдиків не бив. А ось цих стільців типу "тюльпан" наші чомусь не вкрали, я бачив такі лиш у фільмах і тому каталозі "Neckermann". Видовжені, космічні, аеродинамічні, насиченого червоного кольору, на одній ніжці, схожій на стеблину. Ясна річ, мені відразу захотілося сісти.