Книга описує події, що відбувалися в Україні з 2014 по 2016 рік. Війну, людські долі, болючі втрати і справжнє самовіддане кохання читач побачить очима героя повісті - бійця добробату. Людини з чутливим серцем, гострим розумом і незламною вдачею.
Уривок з книги :
 ... Вже під час другого сеансу Остап здивовано промовив:
- А ви знаєте - легше стало. Хлопці наснилися, навіть всі троє, але посміхалися і кудись пішли. Наздогнати хотів - не вийшло. І було від того трохи боляче, та все ж не так, як викопувати...
- Вам потрібно виговоритися. І обов'язково робіть розслаблюючі вправи перед сном в поєднанні з заспокійливим чаєм. Можливо, навіть обійдемося без антидепресантів. 
- Було б добре. Чомусь я побоююсь різної хімії, аби не звикнути.
- То почнемо знову?...
 Мені подобалося слухати Миколайчука ще й тому, що хоч він і не виглядав наївним ідеалістом, все ж мав талант бачити в людях їхні кращі риси і з любов'ю розповідав про них. Кров і бруд війни немовби не зачепили його відкритої душі. Можливо, тому сприяла справжня релігійність чоловіка. А патрітом він був не ситуативним, як я та дехто з його побратимів, а генетично запрограмованим, судячи з Остапового родоводу. Такі особистості в моєму місті зустрічалися не часто. Тим цікавіше було мені спостерігати за цим пацієнтом.
 Під час передостанньої зустрічі Остап знову здивував мене.
- А хтось, крім вас, слухає ті сповіді? - він хитнув головою у бік диктофона.
- Ні, ця інформація становить лікарську таємницю, - заспокоїла його я.
- Даремно...
- Як то - даремно?
- Якби поранені хлопці чули, як після кожного заняття у мене поліпшувався стан, вони б ставилися до вас з більшою довірою. Я ж цього не можу їм переконливо пояснити. А ось ваші запитання разом з моїми відповідями змогли б то зробити.
- І ти б погодився, щоб для цього я використовувала твої одкровення? - вікова різниця і симпатія до незвичайного пацієнта непомітно підштовхнули мене перейти на "ти".
- Так, якби це могло комусь допомогти. Там немає такого, чого б я соромився. Можливо, тільки те, про що я жалкую, але не можу виправити.
 Обмірковуючи слова Остапа, я кілька годин переслуховувала його записи. І зрозуміла, що якщо видалити мої запитання та терапевтичні поради з деякими інтимними та фізіологічними подробицями, я отримаю цікаву послідовну розповідь. Що я і зробила. А результат продемонструвала пацієнту під час останнього сеансу, спостерігаючи за його реакцією. Тоді я з радістю зрозуміла, що терапія пройшла вдало. Остап слухав самого себе з ледь помітною посмішкою на устах, іноді поблажливо хитаючи головою, іноді піднімаючи брови, мов дивувався чомусь. Та, головне, у найтрагічніший момент, коли навіть у голосі його, який лунав з динаміка, відчувалося страждання, в його очах вже не було того болю, що під час перших зустрічей. Тільки іноді невимовний смуток затьмарював погляд чоловіка.
- Я вважаю, Остапе, що твою розповідь варто публікувати.
- Ось ви і зробіть це.
- Але ж це твої спогади...
- Вони б не виглядали так складно, якби не ваші запитання і вміння слухати, - він раптом посміхнувся. - Мене так навіть дружина покійна не слухала.
- Гадаю, що в тебе все буде добре. Та все ж маєш "домашнє завдання". Для таких як ти найкращою терапією є можливість виговоритися, поділитися думками і почуттями. Оскільки я не можу бути поряд з тобою...
- На жаль... - Остап розвів вже неперебинтованими руками.
- Так, нажаль... - погодилася я і продовжила - Але ти мусиш почати записувати свої спогади. Щось на кшталт щоденника...
- Йой! Та це не для мене! Розповідати я ще можу, а ось писати з дитинства не люблю. Ще й помилок нароблю. 
- На помилки я не зважатиму. Я ж не прискіплива вчителька. А ось про події, що відбувалися у вашому підрозділі після осені 2014 року хотілося б дізнатися. Та й про Лесика ти не встиг мені розповісти...
Обличчя Остапа враз спохмурніло.
- Так, і не тільки про нього. А він того вартий, щоб про нього дізналося як можна більше людей.