Василь Піддубний в березні 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Служив в 10 ОМПБ «Полісська Січ» в якості кулеметника, пізніше, з січня 2015 року - снайпера. Приймав участь в бойових діях в складі 30-ї та 72-ї бригад. На даний час - солдат запасу, кулеметник взводу розвідки 4-го Житомирського батальйону. Побачене на війні відкарбувалось в пам’яті, мов слід берця на випаленій землі... Тому, повернувшись до мирного життя, продовжив війну на іншому, інформаційному фронті. Активний учасник ветеранського та патріотичного руху, редактор-впорядник три- томної збірки «Слово про війну» та «Солдатського словника», автор чотирьох власних книжок, одну з яких ви тримаєте в руках.
 Уривок  із  книги:
В  неї  була  Краснянська  прописка , тож  вона  казала сепарам:
- На  огород  еду , к бабушке!
Пропускали.
Українські  військові  недовірливо ставились  до  місцевих , проте  вона  звикла  до  недовіри. Не  дивно  то  було  на  землі , де  українець - не  українець, а  москаль  ніби  й  не  москаль. 
Не  довіряли , проте  терпіння  й  гори  звертає. Немов  дикі  коти , не звиклі  до  доброго  ставлення , звикали  вояки  до  нерозумної  дівчини , котрій  не  сиділось  вдома , все  хотілось  щось  робити.
 Хочеш - роби ! Та  й  робила.
Перше , що запропонувала - привезти  найнеобхідніше. Воду , їжу , шкарпетки , зубну  пасту  чи  мило...
А  вони  попросили  домашніх  вареничків. Вона  кивнула  головою  та  й  помчала  геть. Навіжена.
І  яким  же  було  здивування  вояків , коли  дівчина  повернулася  години  за  дві  з  кастрюлькою  гарячих , приправлених  маселком , вареничків ! 
Куштували  з  недовірою. Свіжі  були  розповіді  про  дідуся  з  медом  та  бабусю  з  супчиком , від  якого хлопці ... 
- Не  отруїш? - спиталися  недовірливо.
Лиш  плечима  знизала . Докірливо  якось.
- Як  хочете. Сама  з'їм! - та  й  взялася  за  смакоту.
Цього  не  могли  допустити. Один  за  одним  пригощалися  варениками , вже  не  думаючи  про  обман.
Так  і  потоваришували.
 
    Після  того  навідувалася  часто. Але  недовго.
    Зозуля - птах  зрадливий. Та  і  як  по  інакшому , коли  власних  дітей  зраджує? Та  й  самі  діти виростають  не  кращими.
 "Кукушками"  називали  неповнолітніх , котрі  видивлялися , що  робиться  на  блокпостах  ЗСУ , та  про  все  повідомляли  "ополченців"....  Хазяїв  у  місті.
  Автівкою  Юля  не  користувалася. На  той  час  не  знала , кому  довіряти  може. А  машина  подруги  була  надто  примітною. Тому  їздила  велосипедом. Дві  сумки на  багажник  та  й  гайда  "на село".
Там  її  і  взяли.
 "Кукушки"  накували  сепарам , що  дівчина  затримується  на  блокпості  ЗСУ , а  далі  їде  з  порожніми  сумками. 
 Червоний  "Жигуль" , шістка , вже  чекала  на  в'їзді. Командири "опочєнія":
- Откуда  едем ?
- С  Краснянки.
- Документы!
- Вот , пожалуйста...
- Где  была?
-В  деревне . У  меня  там  бабушка. 
- Слышь , подруга! Тебя , по ходу , у  бандеровцев  на  блокпосту  видели.
- Ясно , что  видели. Как  же  миновать? Там  тоже  документы  проверяют.
- Та  не  п..зди! Ты , по  ходу , им  че-то  привозила!
- Ну , если  вы  так  думаете...
 Досказати  не  встигла. Груба  долоня  ляснула  по  обличчю , аж  зірки  блимнули. Відчула  присмак  крові. 
 Відступилася  на  крок.
- Знаем!
 Які  думки  промайнули  тоді? Не  пам'ятає. Можливо , що  таким  її  кінець  буде. А  може... В  голові  гуділо , не  думала  про  майбутнє. Навіть  злякатися  не  встигла.
 - Короче. Пока  езжай , потом  разберемся.
 Нікуди  не  дінешся , дівко , бо  знаємо , де живеш. 
Знають. Все  знають. Рубіжне - місто  невелике , всі  всіх  знають  в  тій  чи  іншій  мірі. Тому  й  відпустили , мабуть.