Уривок з книги:
... Вони розуміли мої наміри. Батько завжди підтримував мої ініціативи, хоча смуток в очах приховати не зміг, розуміючи, куди проводжає сина. На той час кожен доброволець, ідучи на війну, приймав для себе справді доленосне рішення. Керівництво Збройних сил і держави було в "підвішеному" стані. Вони не знали, як чинити правильно: захищати території і країну , здатись на милість ворогу чи шукати компроміси, які давали б вигоду і їм , і ворогу. Врешті , зона "АТО" перетворилась на відкуп ворогу, а ворог для керівництва держави був лиш контрагентом. Також зона "АТО" стала ефективною машиною для знищення радикальних суб'єктів , здатних заважати взаємовигідним міждержавним стосункам, у яких суверенітет, люди і території були лиш предметом торгу. Але це все з'ясувалося згодом. На той момент ми просто йшли в небезпеку і невідомість, розуміючи аморфність державного керівництва. Ми керувались лише покликом Ідеї Нації: все, що шкодить їй, має бути ліквідоване. 
  Хтось прагнув здійснити чин, інші - випробувати себе, поглянувши в очі смертельній небезпеці. Дехто просто не міг вчинити інакше, окрім як робити найважливішу і найнеобхіднішу на той час роботу - збройно знищувати ворогів. Над кожним із нас нависала небезпека залишитись калікою чи бути вбитим, та ми покладались на себе і на власну щасливу долю. Я написав короткі інструкції братові на випадок сумного кінця моєї воєнної історії. У них просив не слухати на прощанні сумної музики, а включити пісню "Батько великий луг" і спалити тіло разом з особистою холодною зброєю. Попіл попрохав розвіяти над Дніпром з мосту, де я вперше освідчився коханій. Згодом, коли здобув деякі військові навички, такі речі, як заповіт, мені здались надто емоційними. Проте я справді не хотів бути заритим у землю під хрестом й під ридання рідних людей. Був спокійний від того, що вони принаймні знають про це.....