У книзі йдеться про долю українського офіцера - спецпризначенця, який на початку 2015 року потрапляє у полон до російських окупантів. Він мріє про втечу з першого ж дня неволі і робить усе для того, щоб здійснити задумане.
 Кого зустрів він  "на підвалі"? Як віра предків допомогла йому вижити? Що сталося з його дружиною і чи зустрінеться він з коханою? Чи пробачить йому рідний син? Чи очистить душу помста? Чи гідно воїна танцювати на Київському вокзалі? Як пройти через пекло і вціліти? 
 Ця книга про людину, чоловіка, кримського татарина, що свято вірить у силу життя.
Уривок з книги:
... - Нас лише троє. І ми добре розуміємо, що можемо загинути. Ми готові. Серед вас хтось, мабуть, виживе: може, й ти. А може, й ні. Але багато з вас уже не повернуться сьогодні до своїх родин, і все це станеться лише тому, що хтось "віджав"  квартиру у неправильного діда. Мені здається це не дуже розумним. Як ти гадаєш?
  Його почув кожен із супротивників , адже говорив він саме для них.
  Останню фразу Руслан вимовив тихо, спокійно, упевнено, як говорить людина, що точно знає ціну своїм словам. "Бригадир" нахилив голову, потім повернувся до своєї  "бригади", неначе шукав підтримки, але, не отримавши її, здався. Він подивився з-під лоба і сказав:
  - Мені говорили, що ти відчайдух, і башта у тебе відбита, але щоб настільки... Завтра я передам документи...
 Ось так Руслан повернув квартиру  колезі своєї матері, який згодом став йому справжнім другом і не раз рятував і Руслана, і його товаришів, особливо від вогнепальних поранень. Але це було не головним! Вони щиро вітали один одного з перемогами, допомагали в біді, навіть декілька разів їздили родинами відпочивати. Вони були різними, але вони були друзями, і зараз він ішов туди, де сподівався знайти прихисток і дієву допомогу.
  Як не дивно, на дверях працював кодовий замок. Руслан уважно подивився на цифри, визначив, які з них найпотертіші, і відчинив двері. Під'їзд зустрів прохолодою і чистотою. Вже не топили, а може, не топили взагалі, Руслан цього не знав. Віконце консьєржки було зачинене, і вхід ніхто не охороняв. Лише квіти у червоних горщиках стояди на вході, як той кіт з казки "у червоних чоботях". Різниця була в тому, що кіт у казці ставив запитання, а квіти лише дивилися на людей і нічого не говорили , а просто прикрашали рештки життя... Ретельно вимита підлога, свіжа фарба на підвіконнях, квіти... Як пожильці примудрялися підтримувати такий ідеальний порядок, залишалося загадкою. Навколо вирувала війна, стрілянина, ненависть, горе, а цей будинок тримався і здавав свої позиції дуже повільно: вхідні двері трішки облупилися; від сходинок відбили декілька кахлів і вони валялися тут же, поруч...