"Циндао-Відень-Київ" роман кінорежисера Івана Канівця, що присвятив свою творчість висвітленню Української революції 1917-1921 рр.
 Літо 1914 року. Юний львів'янин Олександр - гість на розкішній яхті, що здійснює навколосвітню подорож. В одному з її пунктів - Циндао, німецькій колонії в Китаї, куточку раю на землі - безтурботних мандрівників заскочує світова війна.
 У вихорі "великої історії", що підхоплює Олександра, він має визначитись, ким є - лояльним громадянином імперії чи українцем. Має зрозуміти, як і для чого жити, коли навколо руйнується старий світ. Має відшукати дівчину з минулого, котра приходить до нього у снах, щоб зрозуміти, хто є його справжнім коханням.
Уривок з книги:
... Дивно було, що так і не з'явився Христоф. Ярина й пані Агнєшка були присутні, і поводили себе так як завжди. Олександру подумалось, що, скорше за все, вчорашня розмова пройшла не так, як хотів його друг. Тому одразу після їжі він вибачився та побіг у каюту до Христофа.
 Він стукав кілька разів, але ніхто не відповідав. Врешті штовхнув двері, і вони слухняно відчинилися. Христоф лежав на ліжку на животі, розкинувши руки, і не подавав ознак життя...
 "Не може бути!" - жахнувся Олександр і кинувся до друга. Та, перевернувши його, полегшено зітхнув: від юнака тхнуло алкоголем, і він просто спав. Підняти його на ноги допомогла склянка холодної води, вилита на обличчя. Пробудження було не з приємних, але, принаймні, видно було, що з другом все гаразд.
 - Боже! - видавив з себе Христоф, остаточно прийшовши до тями. - Це просто неможливо. Це жах...
- Що таке?
- Я...Я...Я... втратив все...
- Що втратив?
- Не знаю. Майбутнє, гідність, самоповагу... А я ще хотів вбити Богдана за неї!..
- Що сталось?
- Вона відмовила мені!
- Це зрозуміло, але в чому жах?
- Причина! Вона сказала, що я хороший, що я можу бути другом, але не більше, тому що я... не поляк!
- Так і сказала?
- Так! До біса поляків! Чим я гірший за поляків? Я багатий, я її кохаю... Де вона такого поляка знайде?
- Точно. Багатий поляк у Львові - це рідкість. А ще, щоб закохався...
- Не знущайся!
- Тобі відмовила дівчина, це буває майже з кожним. Чого тут розкисати? Випив трохи з горя - і все, забув! Живеш далі.
- Ні... ти не розумієш... така дівчина... хто може бути краще... у Львові, в Галіції, в усій Австро-Угорщині?
- Та повно красивих дівчат...
- Ну, от ти можеш назвати якусь кращу? Та хоча б не гіршу?
- Знаєш, друже, критеріїв багато... Дивлячись, як визначати.
- Як? Очі, губи, носик, стан, посмішка, волосся, звук сміху... і так далі.
- За цими критеріями є дівчина, значно краща за Ярину.
- Я знаю її?
- Так. Це твоя сестра. Вона красива, тендітна, чарівна. ЇЇ очі - це дзеркало світу, в якому відбивається все найпрекрасніше, що можна уявити. ЇЇ губи у посмішці - це формула щастя, а ніжний, стрункий, легкий стан - еталон того, якою має бути краса...
 Христоф зі здивуванням вислухав цей несподіваний потік поезії і пильно подивився на Олександра. Пробурмотівши щось незрозуміле, він нарешті вичавив із себе:
- Стривай, ти не жартуєш? Ти закохався?
- Я? Закохався? Ти спитав, яка дівчина красивіша за Ярину, і я зрозумів, що твоя сестра, мабуть, найпрекрасніша з тих, кого я знаю.
- Зрозуміло. Ти таки закохався. Я співчуваю.
- Чому?
- Ви не пара... це ж очевидно! Вона шукає зовсім іншого. Це буде, як у мене з Яриною. Ти хоч пропозицію не збирався робити?
- Ні...
- Добре. І не треба! Вона тобі відмовить. Буде у нас спільне горе... Давай вип'ємо, зап'ємо горе?
- Яке горе? У мене немає горя!
- Але ж Елізабет тобі відмовила?
- Я не робив пропозиції!
- Ну, то відмовить! Можна випити заздалегідь.
- Ні, друже, ти тут полежи, а я піду за сокирою.
- Навіщо??
- Маємо розібрати твою каюту. Пального бракує.
- То хай матроси розбирають...
- Вони всі зайняті. Годі, я пішов за сокирою!
 Наступну годину Олександр знов активно орудував сокирою і відносив здобич до кочегарки. Христоф валявся на ліжку, поки воно було ціле, а потім перебрався на стілець...